Гімназія в селі Іванівці Жмеринського району – одна з найстаріших в окрузі. За свою історію вона пройшла тернистий шлях: були злети, були й падіння. Після освітніх реформ XIX століття в селах з’явилися церковно-приходські школи. Спершу школа в Іванівцях була розміщена біля ще давнішого приміщення сільського храму.
За довгі роки існування навчальний заклад неодноразово змінював назву, але починалося все саме з церковно-приходської школи, створеної у 1869 році. Її утримувала сільська громада, і там навчалися хлопчики та дівчатка. Це була звичайна сільська хата, трохи більша за розмірами, де дітей учили писати та читати. Цікавий факт: у школі працювали лише два вчителі, один з яких обов’язково мав бути священником.
Видатний педагог, пов’язаний із селом
На одній зі шкільних стін нині встановлена меморіальна дошка Валеріану Григоровичу Лашкевичу. Він – син священника, відомий науковець, професор, меценат. Увійшов до сотні найкращих учителів Європи XIX століття.
Валеріан Лашкевич закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію та Петербурзький військово-хірургічний університет, стажувався в Європі. За власний кошт він побудував один із навчальних корпусів Харківського національного університету імені Василя Каразіна, в якому й досі навчаються студенти. У вестибюлі корпусу встановлено бронзовий бюст ученого – на знак вдячності за добру справу.
Лашкевич вважається основоположником медичної клінічної науки. Для свого рідного села він залишив 6 тисяч карбованців – про це свідчить його духовний заповіт.
Освіта в минулому
Сто років тому шкільне життя значно відрізнялось від сучасного. Початок і кінець навчального року залежали від стану сільськогосподарських робіт. Діти допомагали батькам у полі та вдома, тому часто не мали змоги відвідувати школу.
У 1926 році навчальний рік в Івановецькій чотирирічній трудовій школі розпочався аж 8 жовтня, і на перших уроках були присутні лише 16 учнів. До 1 грудня їх уже було 145. Усього в селі проживало 165 дітей шкільного віку, а дівчаток та хлопчиків до 15 років – 813.
У 1921 році при школі відкрили пункт ліквідації неписьменності (лікнеп). Заняття тривали шість місяців, проходили шість разів на тиждень по дві години – українською мовою. На той час в Іванівцях було 362 неписьменних особи, лише 42 з них почали навчання, і лише 25 – завершили його.
Цікаво, що в 1921 році вчитель отримував зарплату у 40 карбованців, тоді як техпрацівник – лише 7.
Жива історія у спогадах
У селі досі живе Марія Юхимівна Корінчук – вчителька, яка народилася в 1933 році. Її добре знають і поважають як талановитого педагога, наставницю багатьох поколінь.
– Мені довелося розпочати свою трудову діяльність у далекому 1954 році, відразу після закінчення Немирівського педучилища. Класи були дуже великі – у 1955 році я навчала другий клас, де було 48 учнів. Незважаючи на труднощі, в школі панувала особлива атмосфера. Мої колеги – люди багатої душі, чудові вчителі, наставники, котрі пройшли горнила війни, – розповідає сивочола вчителька.
Сьогоднішня школа – гімназія майбутнього
Часи змінюються, доля школи також мала свої повороти. Івановецька школа з загальноосвітнього закладу І–ІІ ступенів була реорганізована в гімназію з дошкільним підрозділом.
Війна не оминула й шкільне життя: чимало учнів мають батьків-військових. Навчальний день у гімназії розпочинається о 9:00 з хвилини мовчання – вшанування пам’яті загиблих захисників.
Шкільні коридори оформлені у патріотичному стилі – на одній зі стін намальовані дитячі руки, що тримають жовто-блакитне серце.
– Кожна реформа вносить свої зміни, завжди є як позитивні, так і негативні сторони – про них розсудить час. «Нова українська школа» – це прогресивний крок уперед. Так, будь-яка реформа сприймається болісно й неоднозначно, але згодом вона приносить користь. Основне завдання школи було й залишається незмінним – сформувати всебічно розвинену дитину, готову до викликів сучасного життя, – розповідає директорка гімназії Людмила Пазюк.
Вивчати історію рідного краю важливо, адже з минулого витікає майбутнє.
– Кожен птах своє гніздо хвалить і ми птахи свого гнізда, свого села, школи. Аби любити, треба пізнати, щоб любити свою школу й своє село треба їх досліджувати. Це наше завдання, доносити до людей те маленьке, з якого починається все велике, з маленького класу, з маленької школи, з маленького села. Велике – це Батьківщина, велике – це патріотизм, велике – це єдина, сильна Україна. Всі мають знати свій історично-культурний спадок. Прикладів можна наводити багато, ось одна із них маленька прекрасна традиція, в нашому селі всі вітаються, ми цим пишаємося, адже ця традиція збереглась не в кожному селі. Я завжди нагадую, що це прекрасна традиція, цим треба пишатися, це варто не загубити. Якщо ми це забудемо, загубимо, ми станемо чужими один одному, – ділиться своїми думками Василь Пазюк.